„Лучафер” Міхая Емінеску
Переклад українською мовою Віталія Колодія
За
переклад поеми Міхая Емінеску
≪Лучафер≫
українською
мовою
Віталій
Колодій удостоєний:
премії
імені Mixaя Емінеску (Румунія)
Десь там, куди зоря зайшла,
У знатнім царськім роді,
Як в казці, дівчина росла
Нечуваної вроди.
Єдина у батьків своїх,
У світі цім — єдина.
Була, мов Діва між святих,
І між зірок — царівна...
Крізь темний
од склепінь покров
Іде й туди
звертає,
Де за вікном
Лучафер знов
Її в ту мить
чекає.
І довго
дивиться звідтіль,
Як сходить
він угору
І вдаль веде
стежками хвиль
Він кораблі
по морю.
Так день минав за днем... Ї їй
Вже сняться дивні мpiї.
I вже й Лучафер пломінний
В любовнім чapi млiє.
На руки спершись, при вікні
Стоїть вона безмовна.
Коханням повне серце в ній,
Душа коханням повна.
А він
щовечора зорить
Так ярко з
небокраю,
Як Діва лик
свій хоч на мить
Крізь тінь
світлиць являє.
За нею крок по
кроку він
Ідє в її покої
І крижану
світлінь іскрин
Звихряє за
собою.
Коли ж по
втомі чарівній
Спочить вона
лягає,
Він ніжно рук
її і вій
Проміннями
торкає.
Дзеркальним
сяєвом сріблить
Їй на лице і
тіло,
На вічка сонні,
що в ту мить
Легесенько змигтіли.
Вона
всміхається... А він
Тремтить і поринає
В той сон
дівочий, до глибин
Всю душу їй
проймає.
І крізь жагу
жадань палких
У сні шепочуть
губи:
«О, владарю
ночей моїх,
Приходь,
приходь, мій любий!..
Мій ніжний
лицарю, змайни
По променях
до мене,
Прилинь і світлом
осіни
Життя моє
щоденне».
Ще дужче він
палахкотить,
Коли вона говорить.
І, наче
блискавка, за мить
Летить в
безодню моря.
І там, де
западає він,
Встають
високі води...
І раптом
поміж хвиль з глибин
Казковий
легінь сходить.
На підвіконня
легкома
Ступає, мов у
леті
Він посох у
руці трима
З вінцем із
очерету.
Злотисті
пасма круг чола,
Вид воєводи строгий.
Вузлами скріплена була
На плечах
сіра тога.
Неначе все ясніло в нім
Свічами восковими...
Він був прозоро-неземним
З іскристими очима.
«Зі сфер моїх
цей світ увесь
Я ледве зміг
здолати.
У мене батько
— бог небес,
Морів богиня
— мати.
На клич твій
линучи, зборов
Я закляття
суворі,
Блакиттю я сюди зійшов
І народився з
моря.
Я той, хто
там — у вишині…
Мій скарбе ясноликий,
Стань
нареченою мені,
Залиш цей
світ навіки.
В палацах із
перлин морських
Безсмертно
заживеш ти.
Усе, що є у
водах тих,
Віддам тобі
дорешти».
«О, ти прекрасний, диво з див,
Як ангел серед ночі.
Зійти ж на шлях, що ти відкрив,
Ніколи я не схочу.
Вбранням і
словом ти - чужий,
І сяйво ллєш
безживне.
Ти - з
потойбіччя... Образ твій
Холодний, мов
крижина».
Минає день... Минають три…
Лучафер сходить знову
І так де лелійно ллє згори
Проміння вечорове.
І слідкома
вона за ним
Йде пам'яттю
своєю,
І за владикою
морським
Квилить душа
у неї:
«Мій ніжний
лицарю, змайни
По променях
до мене,
Прилинь і
світлом осіни
Життя моє
щоденне!»
Той поклик
внемле він... І сам
Згорає вмить
від болю,
А де він тане
в небі, — там
Бурлять
шалені кола.
Росте
вогненна далина
На весь небесний
овид.
І з хаосу
долин зрина
Лик легіня
чудовий.
На чорних кучерях його
Немов корона сяє.
Як сонцем вмитий, крізь вогонь
Він в небесах ширяє.
Крізь тогу
мармуровий блиск
Рамена
розсипали...
Він був
блідий весь, наче віск,
В задумі і
печалі.
Лиш очі, як
жага жива,
Великі і
прекрасні,
Немов палких
бажання два
У таїні
неясній.
«На клич твій
шлях у світ земний
Знов ледве
зміг здолати.
Бог сонця — батько
рідний мій,
Богиня ночі —
мати.
Я той, хто
там — у вишині...
Мій скарбе
ясноликий,
Стань
нареченою мені,
Залиш цей світ
навіки.
Із русих
кучерів ясних
Плестиму я
узори,
Щоб стала в
небесах моїх
Ще кращою ти,
зоре».
«О, ти
прекрасний, диво з див,
Як демон
серед ночі.
Зійти ж на шлях,
що ти відкрив,
Ніколи я не
схочу.
Жорстока —
знай! — твоя любов.
Від неї, як в
неволі,
Як віл
міцних, щемких заков,
Стискають
серце болі».
«А як сюди
мені зїйти?
Не відаєш
невже ти —
Безсмертний в
небі я, а ти
В земному
світі — смертна?»
«Не знаю
витончених слів,
Почати як -
не вмію
Ти ніби
просто говорив,
Та я не
розумію.
Як хочеш, щоб
кохала я,
Послухай ось
мене ти —
Зіходь на
землю звідтіля
І стань, як
люди, смертним».
«Щоб за один
цілунок я
Віддав своє
безсмертя?!
Ну, що ж, яка
любов моя
Повідаєш тепер ти.
Нехай мене
народить гріх!
А вічності
кайдани
Я розітну і
збудусь їх,
В законі іншім
стану...».
Коханням
гнаний, він пішов
Кудись до
небозводів
І кілька днів
звідтоді знов
Над світом
цим не сходив.
Чим часом
хитрий Кетелін,
Паж юний та
зухвалий,
Той, що
дружкам, хітним до вин
Наповнював
бокали
І чисто шлейф
царівни ніс
Близенько,
крок за кроком,
Ішов, дитя
квіток, навскіс
Пострілюючи
оком,
І пелюсткові щічки
мав,
Як у трояни,
невинні...
Так от, свій
погляд він поклав
Якось на
Кетеліну:
«Яка струнка,
— подумав він, -
Вродлива та
солодка...
Не розгубися,
Кетелін,
Бо щастя мить
коротка!»
І сотворіння
неземне
В якімсь
обняв куточку.
«Ну, що це
ти... Облиш мене!»
Зрекла царева
дочка.
«А що?.. Це ж
так, щоб у житті
Зажури ти не
знала,
І щоб хоч раз
на самоті
Мене
поцілувала».
|
«Чого ти хочеш?.. Годі з тим! —
Іди від мене
дам.
Я за
Лучафером своїм
Ось гину від
печалі».
«Чого так
хочу я?.. Ця суть
Для тебе ще
незнана.
То я навчу.
Ти ж тільки будь
Ласкава і
слухняна.
Як птахолов
свої фанти
Заводить над
птахами,
Я обніму
тебе, а ти
Зроби мені
так само.
В мій зір
своїм ти посвіти.
І довго так
дивися.
Візьму за
ручки я, а ти
На ніжках
підведися.
Схилюсь до
тебе я лицем —
Підстав свій
лик дівочий.
І так хай вік
весь проживем
Любенько —
очі в очі.
Щоб знань
любовних досягти
Ще більше, —
то затям ось:
Як поцілую
раз, і ти
Зроби мені так само».
І губиться від слів таких,
І слухати їх
дивно.
Приймає
сором'язно їх.
То відкидає
гнівно.
«Відомі вже з
усіх сторін
Твої принади
й чари...
Базіка ти і
вітрогін.
Ото була б з
нас пара!..
А той Лучафер
- диво з див,
Прийшов з
морської далі,
Безмежний
свіч мені відкрив
Самотності й
печам.
І все в моїх
очах смерка,
Пече сльоза
знемоги,
Як хвиля з
хвилею морська
Відчалює до
нього.
О, як вій
любить, і сія
В мої нічні
тривоги!..
Та він —
вгорі... Й не можу я
Торкнутися до
нього.
Він світить
холодно здаля,
Де межі нам
помічено.
Кохати вічно
буду я,
Чужим він
буде вічно...
Тому і дні
мої, збагни,
Мов пустнща
безкраї,
А ночі повні
дивини,
Якої не
зазнаю...»
«А ти... така
ще молола...
Згубити вік
свій?.. Нащо?
Втечім!.. Хай змиє тут вола
Сліди й
імення наші.
Зі мною там рука в руці
Щасливо жити будеш.
Забудеш там печалі ці,
Лучафера забудеш».
Злетів
Аучафер... Розпростав
Він крила в
широчінні.
Тисячолітній
шлях здолав
За тисячні
хвилини.
Над ним —
весь небозвід горить,
Під ним —
сузір'я світять.
Він, ніби
блискавка, летить
В міжзоряному
світі.
Здовкіл, із
хаосу основ,
Він бачить,
як в долин!
Світила
постають, немов
У перший день
творіння.
Й оточують
його за мить,
Неначе хвилі
моря...
Любовним
струменем летить
І тане в тім
просторі.
Де лине він,
там меж нема,
Ні пізнання
живого.
Силкується
там час дарма
Вродитися з
нічого.
Там пустка
все... Лиш почуття,
Яке його
змагає.
Мов чорна
прірва забуття,
Безодня там
безкрая...
«На чорну
вічність ти прирік
Мене
колись... Одначе
Звільни від
неї і навік,
Мій отче,
буду вдячен.
За іншу долю
все, що є
У мене —
забери ти.
Рука ж твоя
життя дає,
І смерті ти
даритель.
Вінець безсмертя
віддаю,
Лиця й очей
сіяння.
Даруй за
жертву цю мою
Єдину мить
кохання!
Із хаосу
явився я —
І в хаос
повернуся.
З покою
вийшла суть моя,
І в спокій
знов проллюся...».
«Гіперіон, з
безодні ти
Постав зі
світом вічним.
На образ інший
з висоти
Не будеш ти
помічений!
Людську ти
прагнеш маги суть
В оцій світобудові?
Поглянь: такі
вони помруть,
Такі ж
настануть знову.
Нікчемний і
марнотний прах.
Приходять і
щезають.
Із хвиль, що
гинуть на кругах,
Знов хвилі
виростають.
Лиш зблиски
щастя має люд.
Там примхам
долі раді.
А ми над час
і простір тут,
І смерті
непідвладні.
Із вічності
минулих днів
Новий зійде і
згасне.
Померкне
сонце між світів, -
Нове
займеться ясно.
Йому б сіяти
до безмеж,
Та десь
кінець чекає.
Тут все живе,
щоб вмерти теж,
Щоб жити —
помирає.
А твій,
Гіперіоне, світ
Затьмити
неможливо.
Ти в ньому —
первозданний плід
І споконвічне
диво.
Волієш ти,
щоб Божий глас
Звучав, як
вісник горя,
Що все
понищити водночас —
Ліси, моря і
гори?
А, може, — я
на тім стою! —
Ти явиш міць
і вміння.
Для того
землю віддаю
Тобі у
володіння.
Правуй на
морі і землі —
Ось мій
дарунок Божий:
Дам військо,
дам і кораблі.
А смерті —
ні, не зможу.
І вмерти задля кого тут
Задумав ти — не знаю.
Вернись на блудну землю ту
І глянь, що там чекає».
На місце, вказане з небес,
Гіперіон вертає.
І, як учора, світ увесь
Його промінням сяє.
Вже захід
переймала ніч.
Із темних вол
несміло
Зірниця
випливла навстріч
І тихо
затремтіла.
І крізь
доземні тіні вглиб
Звійнула
світло біле,
На стежку, де
під в'яззю лип
Закохані
сиділи.
«О, дай мені
припасти, дай
Тобі до
серця, любо!
Очей твоїх
небесний рай,
І губ медова
згуба.
Розрадою для
мене стань
І спокою
п'янкого
Пролий у ніч
моїх жадань,
Жагучих до
знемоги!
І погамуй
кипучу кров,
Зціли мої
страждання,
Найперша в
мене ти любов
І мрія ти
остання».
Глядить
Гіперіон униз.
Там втіха —
до нестями:
Він стан її
рукою стис,
Вона — двома
руками...
Мов дощ
солодкий і пахкий,
Із квітів
цвіт ласкаво
Спадає парі
молодій
На кучері біляві.
Але, від
любощів хмільна,
До неба
зводить очі
І шле
Лучаферу вона
Моління серед
ночі:
«Мій ніжний
лицарю, змайни
По променях
до мене,
Прилинь і
світлом осіни
Ось долі дар
блаженний!»
А він у
спогаді застиг
Понад ліси і
гори
І сум
безмежний з висоти
В самотнє сіє
море.
Та вже не
падає в журбі
На хвилі, як
раніше.
«Подобо
глини, що тобі –
Чи буду я, чи
інший?
Ви щастям
пестувані там,
У вашім колі
звичнім.
А я в моєму
світі сам,
Холодний я і
вічний».
|
0 Comentarii