„Лучафер” Міхая Емінеску - Переклад українською мовою Віталія Колодія

„Лучафер” Міхая Емінеску
Переклад українською мовою Віталія Колодія

Вершинний твір класика світової та румунської літератури пopyшyє одвічно животрепетні проблеми взаємостосунків особистості i суспільства.
За переклад поеми Міхая Емінеску 
≪Лучафер≫
українською мовою
Віталій Колодій удостоєний:
премії імені Mixaя Емінеску (Румунія)
премії Спілки письменників Молдови
Десь там, куди зоря зайшла,
У знатнім царськім роді,
Як в казці, дівчина росла
Нечуваної вроди.

Єдина у батьків своїх,
У світі цім — єдина.
Була, мов Діва між святих,
І між зірок — царівна...

Крізь темний од склепінь покров
Іде й туди звертає,
Де за вікном Лучафер знов
Її в ту мить чекає.

І довго дивиться звідтіль,
Як сходить він угору
І вдаль веде стежками хвиль
Він кораблі по морю.

Так день минав за днем... Ї їй
Вже сняться дивні мpiї.
I вже й Лучафер пломінний
В любовнім чapi млiє.

На руки спершись, при вікні
Стоїть вона безмовна.
Коханням повне серце в ній,
Душа коханням повна.

А він щовечора зорить
Так ярко з небокраю,
Як Діва лик свій хоч на мить
Крізь тінь світлиць являє.

За нею крок по кроку він
Ідє в її покої
І крижану світлінь іскрин
Звихряє за собою.

Коли ж по втомі чарівній
Спочить вона лягає,
Він ніжно рук її і вій
Проміннями торкає.

Дзеркальним сяєвом сріблить
Їй на лице і тіло,
На вічка сонні, що в ту мить
Легесенько змигтіли.

Вона всміхається... А він
Тремтить і поринає
В той сон дівочий, до глибин
Всю душу їй проймає.

І крізь жагу жадань палких
У сні шепочуть губи:
«О, владарю ночей моїх,
Приходь, приходь, мій любий!..

Мій ніжний лицарю, змайни
По променях до мене,
Прилинь і світлом осіни
Життя моє щоденне».

Ще дужче він палахкотить,
Коли вона говорить.
І, наче блискавка, за мить
Летить в безодню моря.

І там, де западає він,
Встають високі води...
І раптом поміж хвиль з глибин
Казковий легінь сходить.

На підвіконня легкома
Ступає, мов у леті
Він посох у руці трима
З вінцем із очерету.

Злотисті пасма круг чола,
Вид воєводи строгий.
Вузлами скріплена була
На плечах сіра тога.

Неначе все ясніло в нім
Свічами восковими...
Він був прозоро-неземним
З іскристими очима.

«Зі сфер моїх цей світ увесь
Я ледве зміг здолати.
У мене батько — бог небес,
Морів богиня — мати.

На клич твій линучи, зборов
Я закляття суворі,
Блакиттю я сюди зійшов
І народився з моря.

Я той, хто там — у вишині…
 Мій скарбе ясноликий,
Стань нареченою мені,
Залиш цей світ навіки.

В палацах із перлин морських
Безсмертно заживеш ти.
Усе, що є у водах тих,
Віддам тобі дорешти».

«О, ти прекрасний, диво з див,
Як ангел серед ночі.
Зійти ж на шлях, що ти відкрив,
Ніколи я не схочу.

Вбранням і словом ти - чужий,
І сяйво ллєш безживне.
Ти - з потойбіччя... Образ твій
Холодний, мов крижина».

Минає день... Минають три…
Лучафер сходить знову
І так де лелійно ллє згори
Проміння вечорове.

І слідкома вона за ним
Йде пам'яттю своєю,
І за владикою морським
Квилить душа у неї:

«Мій ніжний лицарю, змайни
По променях до мене,
Прилинь і світлом осіни
Життя моє щоденне!»

Той поклик внемле він... І сам
Згорає вмить від болю,
А де він тане в небі, — там
Бурлять шалені кола.

Росте вогненна далина
На весь небесний овид.
І з хаосу долин зрина
Лик легіня чудовий.

На чорних кучерях його
Немов корона сяє.
Як сонцем вмитий, крізь вогонь
Він в небесах ширяє.

Крізь тогу мармуровий блиск
Рамена розсипали...
Він був блідий весь, наче віск,
В задумі і печалі.

Лиш очі, як жага жива,
Великі і прекрасні,
Немов палких бажання два
У таїні неясній.

«На клич твій шлях у світ земний
Знов ледве зміг здолати.
Бог сонця — батько рідний мій,
Богиня ночі — мати.

Я той, хто там — у вишині...
Мій скарбе ясноликий,
Стань нареченою мені,
Залиш цей світ навіки.

Із русих кучерів ясних
Плестиму я узори,
Щоб стала в небесах моїх
Ще кращою ти, зоре».

«О, ти прекрасний, диво з див,
Як демон серед ночі.
Зійти ж на шлях, що ти відкрив,
Ніколи я не схочу.

Жорстока — знай! — твоя любов.
Від неї, як в неволі,
Як віл міцних, щемких заков,
Стискають серце болі».

«А як сюди мені зїйти?
Не відаєш невже ти —
Безсмертний в небі я, а ти
В земному світі — смертна?»

«Не знаю витончених слів,
Почати як - не вмію
Ти ніби просто говорив,
Та я не розумію.

Як хочеш, щоб кохала я,
Послухай ось мене ти —
Зіходь на землю звідтіля
І стань, як люди, смертним».

«Щоб за один цілунок я
Віддав своє безсмертя?!
Ну, що ж, яка любов моя
Повідаєш тепер ти.

Нехай мене народить гріх!
А вічності кайдани
Я розітну і збудусь їх,
В законі іншім стану...».

Коханням гнаний, він пішов
Кудись до небозводів
І кілька днів звідтоді знов
Над світом цим не сходив.

Чим часом хитрий Кетелін,
Паж юний та зухвалий,
Той, що дружкам, хітним до вин
Наповнював бокали

І чисто шлейф царівни ніс
Близенько, крок за кроком,
Ішов, дитя квіток, навскіс
Пострілюючи оком,

І пелюсткові щічки мав,
Як у трояни, невинні...
Так от, свій погляд він поклав
Якось на Кетеліну:

«Яка струнка, — подумав він, -
Вродлива та солодка...
Не розгубися, Кетелін,
Бо щастя мить коротка!»

І сотворіння неземне
В якімсь обняв куточку.
«Ну, що це ти... Облиш мене!»
Зрекла царева дочка.

«А що?.. Це ж так, щоб у житті
Зажури ти не знала,
І щоб хоч раз на самоті
Мене поцілувала».
 «Чого ти хочеш?.. Годі з тим! —
Іди від мене дам.
Я за Лучафером своїм
Ось гину від печалі».

«Чого так хочу я?.. Ця суть
Для тебе ще незнана.
То я навчу. Ти ж тільки будь
Ласкава і слухняна.

Як птахолов свої фанти
Заводить над птахами,
Я обніму тебе, а ти
Зроби мені так само.

В мій зір своїм ти посвіти.
І довго так дивися.
Візьму за ручки я, а ти
На ніжках підведися.

Схилюсь до тебе я лицем —
Підстав свій лик дівочий.
І так хай вік весь проживем
Любенько — очі в очі.

Щоб знань любовних досягти
Ще більше, — то затям ось:
Як поцілую раз, і ти
Зроби мені так само».

І губиться від слів таких,
І слухати їх дивно.
Приймає сором'язно їх.
То відкидає гнівно.

«Відомі вже з усіх сторін
Твої принади й чари...
Базіка ти і вітрогін.
Ото була б з нас пара!..

А той Лучафер - диво з див,
Прийшов з морської далі,
Безмежний свіч мені відкрив
Самотності й печам.

І все в моїх очах смерка,
Пече сльоза знемоги,
Як хвиля з хвилею морська
Відчалює до нього.

О, як вій любить, і сія
В мої нічні тривоги!..
Та він — вгорі... Й не можу я
Торкнутися до нього.

Він світить холодно здаля,
Де межі нам помічено.
Кохати вічно буду я,
Чужим він буде вічно...

Тому і дні мої, збагни,
Мов пустнща безкраї,
А ночі повні дивини,
Якої не зазнаю...»

«А ти... така ще молола...
Згубити вік свій?.. Нащо?
 Втечім!.. Хай змиє тут вола
Сліди й імення наші.

Зі мною там рука в руці
Щасливо жити будеш.
Забудеш там печалі ці,
Лучафера забудеш».

Злетів Аучафер... Розпростав
Він крила в широчінні.
Тисячолітній шлях здолав
За тисячні хвилини.

Над ним — весь небозвід горить,
Під ним — сузір'я світять.
Він, ніби блискавка, летить
В міжзоряному світі.

Здовкіл, із хаосу основ,
Він бачить, як в долин!
Світила постають, немов
У перший день творіння.

Й оточують його за мить,
Неначе хвилі моря...
Любовним струменем летить
І тане в тім просторі.

Де лине він, там меж нема,
Ні пізнання живого.
Силкується там час дарма
Вродитися з нічого.

Там пустка все... Лиш почуття,
Яке його змагає.
Мов чорна прірва забуття,
Безодня там безкрая...

«На чорну вічність ти прирік
Мене колись... Одначе
Звільни від неї і навік,
Мій отче, буду вдячен.

За іншу долю все, що є
У мене — забери ти.
Рука ж твоя життя дає,
І смерті ти даритель.

Вінець безсмертя віддаю,
Лиця й очей сіяння.
Даруй за жертву цю мою
Єдину мить кохання!

Із хаосу явився я —
І в хаос повернуся.
З покою вийшла суть моя,
І в спокій знов проллюся...».

«Гіперіон, з безодні ти
Постав зі світом вічним.
На образ інший з висоти
Не будеш ти помічений!

Людську ти прагнеш маги суть
В оцій світобудові?
Поглянь: такі вони помруть,
Такі ж настануть знову.

Нікчемний і марнотний прах.
Приходять і щезають.
Із хвиль, що гинуть на кругах,
Знов хвилі виростають.

Лиш зблиски щастя має люд.
Там примхам долі раді.
А ми над час і простір тут,
І смерті непідвладні.

Із вічності минулих днів
Новий зійде і згасне.
Померкне сонце між світів, -
Нове займеться ясно.

Йому б сіяти до безмеж,
Та десь кінець чекає.
Тут все живе, щоб вмерти теж,
Щоб жити — помирає.

А твій, Гіперіоне, світ
Затьмити неможливо.
Ти в ньому — первозданний плід
І споконвічне диво.

Волієш ти, щоб Божий глас
Звучав, як вісник горя,
Що все понищити водночас —
Ліси, моря і гори?

А, може, — я на тім стою! —
Ти явиш міць і вміння.
Для того землю віддаю
Тобі у володіння.

Правуй на морі і землі —
Ось мій дарунок Божий:
Дам військо, дам і кораблі.
А смерті — ні, не зможу.

І вмерти задля кого тут
Задумав ти — не знаю.
Вернись на блудну землю ту
І глянь, що там чекає».

На місце, вказане з небес,
Гіперіон вертає.
І, як учора, світ увесь
Його промінням сяє.

Вже захід переймала ніч.
Із темних вол несміло
Зірниця випливла навстріч
І тихо затремтіла.

І крізь доземні тіні вглиб
Звійнула світло біле,
На стежку, де під в'яззю лип
Закохані сиділи.

«О, дай мені припасти, дай
Тобі до серця, любо!
Очей твоїх небесний рай,
І губ медова згуба.

Розрадою для мене стань
І спокою п'янкого
Пролий у ніч моїх жадань,
Жагучих до знемоги!

І погамуй кипучу кров,
Зціли мої страждання,
Найперша в мене ти любов
І мрія ти остання».

Глядить Гіперіон униз.
Там втіха — до нестями:
Він стан її рукою стис,
Вона — двома руками...

Мов дощ солодкий і пахкий,
Із квітів цвіт ласкаво
Спадає парі молодій
На кучері біляві.

Але, від любощів хмільна,
До неба зводить очі
І шле Лучаферу вона
Моління серед ночі:

«Мій ніжний лицарю, змайни
По променях до мене,
Прилинь і світлом осіни
Ось долі дар блаженний!»

А він у спогаді застиг
Понад ліси і гори
І сум безмежний з висоти
В самотнє сіє море.

Та вже не падає в журбі
На хвилі, як раніше.
«Подобо глини, що тобі –
Чи буду я, чи інший?

Ви щастям пестувані там,
У вашім колі звичнім.
А я в моєму світі сам,
Холодний я і вічний».

Comentarii

Activitățile noastre

Fototeca Valea Prutului (Fotografii Vechi)

Hărți vechi

Statistici

Free counters!

Parteneri media