Сторінки історії Свято-Миколаївської церкви села Костичани


Сторінки історії Свято-Миколаївської церкви села Костичани

Сергій Барбуца-Шеремет
Голова Громадської Організації „Валя Прутулуй”

Християнство на наших теренах, зокрема на території де розташовані села громади Костичани (рум: Costiceni), було принесено апостолом Андрієм Первозваним та його учнями і послідовниками.

Із-за багато чисельних чужоземних вторгнень та довгої відсутності національної державності, аж до ХІV ст. на молдавських теренах не існувало своєї церковної організації. Після заснування Молдавського князівства наприкінці ХІV ст. була утворена окрема митрополія (вперше про неї згадується в 1386 р.). Резиденція митрополії знаходилась у місті Редеуць і визнана у 1401 році Вселенським константинопольським патріархатом, який протягом багатьох сторіч керував діяльністю молдавської церкви.

В дунайських князівств мовою писемності і богослужінь довгий час була слов'янська мова, однак, простий народ не розумів цієї мови і далі продовжив молитися румунської. Враховуючи цю реальність, митрополит Антим Івіреанул (1650-1716) у передмові до однієї з своїх книг писав наступне: „наші румуни в церкві стоять як воли, не розуміючи що читається і що виспівується, і покидають церкву безрезультатно, я вирішив перевести книги зі слов'янської та грецької на нашу просту румунську мову, але нашу, і просвітити їх!”.

Представники тодішнього румунського духовенства, митрополит Дософтей, диякона Коресі та митрополит Антим Івіреанул, хотіли щоб люди молилися мовою своїх предків. Для цього вони розпочали друкування книг старорумунською мовою та ввести її в богослужіння.

В Молдові, церковнослов’янська мова була мовою церкви і офіційних документів аж до ХVІІ ст.

Після падіння Візантії Молдавське князівство вело успішну боротьбу проти османської експансії та прославилося як захисник християнства, але на початку ХІV ст. воно змушено прийняти режим османського сюзеренітету. Визнаючи владу Стамбула і виплачуючи данину султану князівству вдалося зберегти православ’ю, право обирати господаря, на його територію заборонялось пропаганда ісламу і будівництво мечетей.

Варто відзначити що з 1711 по 1812 село Костичани увійшло до складу новоствореної Хотинської райї. З 50-х роках XVIII ст. Хотинська єпархія Молдовської митрополії була включена до складу Проівлавіської (Браїльська) митрополія Константинопольського патріархату. Після анексії Бессарабії Російською імперією, в 1813 році була утворена Кишинівська і Хотинська єпархія Російської Православної Церкви.

Не дивлячись на відносну свободу молдавської церкви турки не вітали будівництво на території Молдови православних храмів. Тому місцеве населення будувало церкви, що зовні були схожі на звичайну хату. Ці будови не мали пізнавальних елементів православного храму і хрести на куполах, вони покривались соломою або очеретом (пізніше дранкою), були мало примітні та не визивали підозру. Церкви-хати було простими: із заходу на схід послідовно розташовувалися три приміщення - притвор, неф і вівтар. В таких храмах обов'язково робився великий звис покрівлі, на якій по конику розставлялися хрести.

На нашу думку така церква-хата існувала в Костичанах до введення у дію дерев’яної церкви, що була побудована у 1770 році на власні кошти прихожан. За свідченням І.М. Халіппи у 1812-1813 рр. приміщення церкви була у доброму стані, спеціальними книгами та іншими атрибутами для проведення релігійних обрядів була забезпечена достатньо, ризами задовільно [1]. Відмітимо, що на той час всі церкви Хотинського цинуту були деревинними. За даними вище наведеного джерела церква «Св. Ієрарха Миколая» села Костичани відноситися до самих давніх серед церков інших сіл Хотинського цинуту.

Культова споруда могла бути і в давньому селі Думінці, що був на березі Білого озера (рум: Iezerul Alb). Але із знищенням цього села перестала існувати і церква. Не дарма легенда говорить, що під водами озера пішло ціле село і з води довгі часи можна було бачити церковний купол із хрестом. Зараз науково доказано, що Біле озеро має кастрове походження і воно набагато старіше ніж виникнення населених пунктів в нашому краї.

Спочатку церква не мала землі у своєму розпорядженні. В 1840 з казенної частини вотчини Костичани було виділено церкви 11 десятин. В тому ж році поміщики яки володіли частинами вотчини Костичани Мірон Грієросул, Міхай та Тоадере Волчинські, майорша Марія Сумарокова виділили церкви 22 десятини 1799 квадратних сажнів землі. Таким чином у розпорядженні церкви вже було 33 десятини 1799 квадратних сажнів орної землі та сіножаті. В 1860 році з вотчини Думяни нащадками Марії Сумарокової вділено 8 десятин 600 квадратних сажнів землі. Таку ж кількість виділила поміщиця Юлія фон Юнг. І з того часу й до аграрної реформи 1921-1923 рр. церква користувалась 50 десятинами 589 квадратними сажнями орної землі та сіножаті [2].

Приміщення церкви відомості про яку збереглися в документах церковного архіву була побудована з дерева в 1770 році. Церква знаходилась неподалік від р. Прут. Неодноразово постраждала від водної стихії. Крім того дах цієї церкви був покритий дранкою, яка з часом зогнила й під час дощів церкву заливало водою. В результаті приміщення церкви стала непридатною для богослужіння.

В 1858 році в Костичанах було закладено основи нової, кам’яної церкви [3]. Ділянку площею 0,41 га виділів поселянин Петру Нікорич. Йому на заміну було виділено відповідну кількість землі з церковного фонду. Будівництво велось силами усього села. Камінь для закладки стін везли волами з кар’єру села Білівці, що зараз знаходиться в Хотинському районі. Дорога була дальньою. Треба було проїхати через поля вотчин Костичани, Щербінців, Форосни та Синжер (зараз село Жилівка). Тому виїжджали рано вранці і повертались пізно вечором. Будівництво продовжувалось протягом 20 років і було завершено в 1879 році. 22 травня цього року в день святкування Перенесення мощів Миколая Чудотворця приміщення нової церкви було освячено. В селі було велике свято: - вулиці села були переповнені людьми, які прийшли з усіх навколишніх сіл поділяти разом із костичанцами радість цієї великої релігійної події.

З архітектурної точки зору приміщення церкви було побудовано в неокласичному російському стилі, за типовим проектом. Характерним елементом російської духовної архітектури є купол цибулинної форми. До основного приміщення придане двоповерхова дзвіниця.

Не дивлячись, що приміщення нової церкви було освячено і ній вже проводились релігійні обряди, залишилось ще багато роботи по розпису та благоустрою. У зв’язку з відсутністю коштів ці роботи затягнулися на довгі роки. Кошти, що поступали від крушечного збору, продажу свічок, відрахування сільських громад ледве ставало на оплату батюшки та псаломщику. Наприклад у 1897 році громада села Думяни (рум: Dumeni) виділила на оплату священика та псаломщика 132 руб [4], з коштів прімарії села Костичани було виділено на утримання священика 122 руб. 50 коп [4]. У тому ж році свічковий, крушечний та кошеньковий збір церкви склав 362 руб. 98 коп. Отже ці поступлення ледве покривали розходи на оплату праці священика та псаломщика, адже починаючи з 1 січня 1876 року батюшки було положено 450 руб і псаломщику -150 руб [6].

Фінансування робіт по улаштуванню церкви відновились у 1906 р. Це стало можливим в результаті добровільних пожертвувань прихожан. Так Константін Раца та Іон Прекуп пожертвували 200 руб., священик Васіле Праницький – 384 руб, від решта парафіян у фонд завершення облаштування церкви поступило 224 руб [7]. Але й ці кошти не були достатніми для того щоби привести приміщення церкви у належний вид.

9 травня 1911 року село відвідував єпископ Серафім Чичаков – керівник російської православної церкви в Бессарабії. Він застав приміщення церкви у неприбавленому виді. Штукатурка зі стін відпала, хрести скривились, всередині стіни почорніли, чорним став навіть і іконостас. священик Васіле Праницький доповів архієреєві, що прихожани відремонтували церкву, але не він координував роботи, а якийсь лікар який відсторонив його. Владика посварив прихожан і наказав, щоби не забували про свої обов’язки перед церквою та священика [8].

Повстає питання хто той лікар, який насмілився відсторонити священика від керівництва роботами по ремонту приміщення церкви. Дехто рахує, що це був лікар Олександр Нейман. З цим важко погодитись, тому що розпорядженням керівництва єпархії від 11 березня 1907 року лікар Костичанівської земської лікарні Олександр Іванович Нейман за «расположение им с местным священником прихожан к пожертвованиям на ремонт и за наблюдение им за производством работ» отримав архипастирське благословіння та був нагороджений Грамотою. Грамотами також були нагороджені священик В.Праницький, прихожани К.Раца та І.Прекуп за пожертву на ремонт церкви [9]. Відповідно до сповідних відомостей, що зберігаються в архіві церкви лікар О.І.Нейман за період роботи в селі щорічно сповідався і причащався в церкви. В 1907 році він перевівся на роботу в Сокіряни, а замість нього лікарем Костичанівської земської лікарні став працювати Едмунд Олександрович Соболевський. Останній мабуть належав до іншої релігійної конфесії оскільки жодного разу не сповідався та не причащався в місцевій церкви. На наш погляд священик В. Праницький у цьому питані був не зовсім щирим і свої не доопрацювання вирішив перекласти на людину яка вже п’ять років виїхала з села.

Відповідно до поданої заяви священик В.Пранацький 13 червня 1911 року був виведений за штат [10,11].

Під час Першої світової війни мідні церковні дзвони були конфісковані владою, переплавлені на зброю. Але церква не може довго існувати без дзвоників. В 1924 році священик Ніколає Пісіка замовив Бухарестському заводу дзвоників, канделябрів та Свєшников п’ять нових дзвонів різної форми та розмирів на загальну суму 68600 леї. 8 квітня 1924 року замовлення прибуло на залізничну станцію Мамалига. Звідти селянин Іон Каба волами перевіз їх до Костичан. Великий дзвоник важить 420 кг., другій – 166 кг., третій – 65 кг., четвертий – 35 кг., п’ятий 28 кг. На своєму штатному місці вони були підняті за допомогою поліспастів та вірьовок [12].

Завдяки зусиль священиків, псаломщиків, дяків і старост вдалось зберегти до наших днів архів церкви. (другий екземпляр, тому, що перший примірник відправлявся до Кишенівської консисторії). В архів зібрані документи про народження і хрещення з 1808 р., регістри (реєстри) прибутків та витрат з 1809р., сповідні відомості з 1813 р., та відомості про шлюб з 1835р. У цьому плані церква села Костичани є унікальною в районі.

Духовним наставником населення безумовно є священик. Нам не вдалось реконструювати хронологію всіх священиків, що служили в церкви села Костичани. Беремо на себе сміливість висувати гіпотезу, що наприкінці ХVI ст. - початку ХVІІ ст. священиком церкви в селі Костичани міг бути піп Єремія. Річ у тім, що піп Єремія був батьком поміщиці Маріки та її братів Танаса, Васіля, Гавріїла і сестри Іріни (Катріна) [13]. Він з часом (коли вище згадувані брати продали свої частки в селі Костичани) перевівся на службу в село Білівці. Його міг замінити піп Мірон у якого в 1673 році купив частину села Костичани Тодерашко Жора[14].

Відомо, що в 1715 році село Костичани було порожнім. Отже в селі не міг бути і священик. Першим священиком селі, що документально підтверджений є піп Іон наведений в списках перепису населення села у 1774 році [15].

Одними з перших священиків, які згадуються в архіві церкви був Константін Волканеску та Георге Марчинку. При церкви багато років одночасно служили на посадах дяків їх діти Петру Константін Волканеску та Іон Георге Марчинку.

Наступним священиком був Георге Хасанеску. 22 травня 1804 р. епіскопом Парфенієм був висвячений в сан священика і направлений в село Костичани [16]. Духовним пастирем села він служив до 1840 року.

З 15 березня 1841 року, протягом 20 років священиком церкви села Костичани служив Єлісєй Ігнатович. Відмітимо, що при ньому в селі було освячено місце та започатковано будівництво нової церкви.

Наступним місцеблюстителем церкви був Філіп Гинска. Він служив з 7 липня 1862 р по 1867 рік.

30 листопада 1867 року випускник Кишинівської семінарії Штефан Паскалов висвячений священиком Свято-Миколаївської церкви села Костичани [17]. 21 жовтня 1871 року Ш. Паскалов переведений на службу в село Стальнівці [18]. Замість нього 27 лютого 1872 року висвячений священиком костичанівської церкви Штефан Касин, який щойно закінчив Кишинівську семінарію [19]. Зазначимо, що на той час в селі споруджувалось приміщення нової церкви. Для координації робіт потрібен більш досвідчений священик ніж вчорашній семінарист Касин. Тому єпархіальне керівництво 10 липня 1872 приймає рішення повертати Штефана Паскалова священиком Свято-Миколаївський церкви села Костичани а Штефана Касина направляє замість нього в село Стальнівці [20].

Всередині ХІХ ст. в російській імперії розпочали створюватися церковно-приходські піклування. 2 серпня 1864 року імператор Олександр ІІ затвердив «Положення про парафіяльних попечітельствах при православних церквах». Ці громадські організації створювались для піклування про благоустрій та добробуту приходської церкви та причту у господарському відношенні, а також для налагодження первинного навчання дітей і благодійності в межах приходу. Ш. Паскалов вирішив скористатися тими можливостями які відкривались у справі прискорення будівництва церкви у разі створення піклуванській ради. На зборах села в грудні 1872 року було прийнято рішення про створення церковно-приходського піклування, обрані голова та члени ради. До складу піклування були обрані священик Штефан Паскалов, церковний староста Петру Нікорич, волостний староста Тоадеря Флофешь, міряне Грігоре Сочован, Константін Раца, Іон Афанас, Іон Гайсан, Георге Двголіч, Васіле Парпауц і Ніколае Паскарь. Головою піклування обрали старосту села Думени Іона Прекупа. Рішення зборів Ш.Паскалов направив для затвердження єпархіальному керівництву. 24 грудня 1872 року епіскоп наклав наступну резолюцію: «Голову та члени попечительства затверджуються» [21].

В 9 лютого 1873 році вище церковне керівництво російської імперії приймає рішення ввести нові штати для приходів та притч. Це рішення затвердив імператор 9 квітня 1873 року. Відповідно до розпису міських, сільських приходів, церков і причтів Кишинівської єпархії Костичанівська Свято-Миколаївська церква визначена як основна до якої приписана Свято-Дмитріївська церква села Ванчикауци. Новими штатами передбачалось настоятель священик – один, помічник настоятеля – один, псаломщик – два. Основні вимоги до настоятеля священика зводилися до наявності семінарської освіти, знання російської мови, до пенсійний вік[22].

Літом 1874 року рішенням єпархіального керівництва Штефан Паскалов був переведений на інше місце служби і з 5 вересня 1874 року настоятелем священиком Свято-Миколаївської церкви села Костичани став працювати Ніколае Литинський. На його долю припало завершити будівництво та ввести в дію нову церкву. З цією задачею він справився з честю. За активну роботу при будівництві церкви священику Н. Литинському преподано благословення Святішого Синоду та нагороджений Грамотою. Водночас такими нагородами були удостоєні прихожани Іон Прекуп, Костантін та Іон Раца, Петру Нікорич, Васіле Каптарь, Гавріїл Василису, а також поміщики Віктор Сонседський та Ана Жаховська [23].

Ніколае Литинський розпочав свою діяльність у чині священика в Михайлівській церкви села Гиждияни Ясського повіту. Тому після маже 16 років служби в селі Костичани розпорядженням єпархіального керівництва від 23 січня 1890 р. знову був призначений священиком цієї церкви замість виведеного за штат за станом здоров’я священика Спиридона Телеймана[24].

З уходом Н. Литинського декілька місяців посада священика церкви села Костичани була вакантною. 14 квітня 1890 року на цю вакансію був призначений Васіле Праніцький шляхом його переводу з посади священика Свято-Миколаївській церкви м. Хотин[25]. Про діяльність В.Праницького у якості священика церкви нашого села ми розповили вище.

Рішенням Архієпископа Серафіма 14 червня 1911року священиком церкви села Костичани призначений випускник Кишинівської духовної семінарії Євсевій Попович [11]. Він сумлінно відносився до виконання своїх обов’язків. За досягнення в роботі 2 квітня 1915 архієпископ Платон нагородив його небедриком [26]. К тому часу ( з 12 березня 1915р) Є.Попович вже працював священиком в селі Боксани Сорокського повіту [27].

З 16 березня 1915 р. священиком в нашому селі працює Михай Полянський. До цього він служив в церкви села Кугурлуй Бендерського повіту. Не затримався він довго і в Костичанах. 30 листопада 1917 року його замінив Ніколае Пісіка. Водночас із виконанням функцій священика Ніколае Пісіка був затверджений законовчителем місцевої школи, а також початкових шкіл в селах Думяни та Пол-Ванчикауци. Священик Ніколае Пісіка була людиною високої культури, він гарно поводився із парафіянами незалежно від їх соціального статусу. Наші односельці відплатили йому повагою та любов’ю. Ніколае Пісіка помер 14 липня 1929 р. у віці 64 роки[28]. Визнанням його заслуг перед парафіянами служить їх звернення до керівництва єпархії про дозвіл на поховання свого священика біля стін церкви. До 90 річчя від дня смерти священика Ніколае Пісіка в церкви було проведена поминальна служба та освячено новий кам’яний надгробний хрест на його могили.

1 вересня 1929 року священиком Свято-Миколаївській церкви села Костичани був призначений Петру Зама, якій до цього служив у храмі Успіння Пресвятої Богородиці в селі Берестя. На наш погляд між ціма двома священиками існують родинні зв'язки адже в Бюллетні Хотинської епархії за 1929 рік (№ 17-18) вказано що 24 липня 1929 року, під час візиту до Бересті єпископа Хотинського Віссаріона Пую, священик П. Зама поїхав до Костичан а би відслужити панахиду за упокій свого померлого родича, тобто рівно через 9 днів після смерті Н. Пісіки [29].

Петру Зама дбав про утримання церкви у належному стані та примноження її майна. Так в 1931 в результаті його старань та за допомогою старости Іона Савки були придбані дві великі ікони: - Ікону Св. Божої Матері та Ікону Св. Марії Магдалини а також нові священські одежі вартістю 8.000 леїв [30].

В червні 1940 року при входженні радянських військ в Бессарабію та Буковину Петру Зама був змушений залишити Костичани та переїхати до Румунії. Він регулярно листувався із нашими односельчанами. В одному з листів біженець повідомив що служить священиком в селі Кукора, повіт Яломіца.

Після виходу на пенсію П.Зама переїхав до Бухареста. У столиці Румунії він часто зустрічався з іншими бессарабськими біженцями родом з Ванчиківців, Черленівки, Берестя та Шендрян (Драниця) [30].

Друга світова війна наклала відбиток і на церковні кадри краю. Так станом на 8 жовтня 1944 року в Чернівецькій області були в наявності лише 39 священиків. І в Костичанах до кінця 1944 року був відсутній священик. З початком 1945 року функцію священика в селі Костичани, єпископ Чернівецький і Буковинський Феодосій (Коверниський) була покладена на священика з села Ванчикауци Іоана Кірияка.

З весни 1947 року в селі став служити священик, який на прикінці року зник у невідомому напрямку. Вважається, що він перейшов річку Прут аби потрапити до Румунії.

Протягом 1948-1959 року священиком в селі служив Павел Савельєв. По прибуттю в селі односельчани побудували йому трьох кімнатну хату. Хата була глинобитна та накрита очеретом. До речі ця хата збереглась до цього часу, але знаходиться в аварійному стані [30].

Починаючи з 17 січня 1959 року протягом 33 років слово Боже нашим односельчанам проповідував випускник Луцької духовної семінарії Дімітріє Миндреску. Це була інтелігентна людина широкої души та високої моралі, його дуже поважали миряни. Приміщення церкви під час недільної служби завжди було переповнено людьми. Не зважаючи на певні утиски з боку радянсько-партійних органів він проводив таїнства хрещення, вінчання, відспівування покійників. За часів його служби був проведений ремонт церкви, перекритий дах. На подворі церкви викопана криниця та покладено новий паркан. З його ініціативи 18 серпня 1978 року Васіле Безушка електрифікував приміщення церкви. За особливі заслуги священик Дімітріє Миндреску призначений протопопом церков Новоселицького району. Останні роки свого життя Дімітріє Миндреску служив священиком церкви в рідному селі Остриця-Магала [30].

З 1993 року і до цього часу священиком Свято-Миколаївській церкви села Костичани служить Аурел Піцу. З січня 2019 року при церкви служить священиком співслуживцем ще й Марчел Біволару. Зазначимо, що за останні 20 років церква зазнала гарного ремонту із зовні та даху, подвір’я закладено пліткою, оновлені придворний хрест, могили Константіна Раци, Васіля Пісіки, Олександра Корольова та Олександра Германа. Облагороджено територія сільського цвинтаря [30].

Отже за 250 років свого існування церква та її священики достойно несли слово Боже до мирян сіл громади Костичани. За ці роки 100 років служба велось в дерев’яну церкву, яка із-за аварійного стану в 1873 році була закрита. З 1879 року в центрі села височать купола кам’яної церкви. За цей час в церкви служили 19 священиків.

Список використаних джерел

1. Халиппа И.Н. Б. Сведения о состоянии церквей Бессарабии в 1812-13 гг. // Труды Бессарабской губернской ученой архивной комиссии. Т.3. Кишинев, 1907. с.268. Електроний ресурс [адрес доступу.oldchisinau.com/lib/files/Sostoianie Tserkveiv-Bessarabii 1812-1813 gg. -Halippa(BGUAK1907)pdf ]

2. Архів церкви Св. Миколая с. Костичани. Відомость про церкви за 1847, - 1861. - 1877 рр.

3. Lista documentelor adunate de Divizia I-a cavalerie din ţinutul Hotin şi trimise la academia Română.Nr.61.-Vedemus. Електроний ресурс [адрес доступу:https: // statuldacia.files.wordpress.com/2016/01/basarabia-romana.pdf ].

4. Державний архів Чернівецької області. Ф. 995. - Оп.1. - Спр.4. - арк. - 121.

5. Ведомость о Свято-Николаевской церкви 2-го округа Хотинского уезда села Костичани за 1897 г.

6. Бюллетень Кишинівської епархії №7 від 18 лютого - 1907 р.

7. Бюллетень Кишинівської епархії №17 від 29 квітня -1912 р.

8. Бюллетень Кишинівської епархії №10 від 11 березня -1907 р. с.61-62.

9. Кишиневские епархиальные новости № 20. - 29 апреля -1912 р. - № 17 - 18 с.458.

10. Ведомость о Свято-Николаевской церкви 2-го округа Хотинского уезда села Костичани за 1913 г.

11. Sergiu Barbuţa. Istoria bisericii Costiceni. – Drobeta - Turnu Severin:Dandes Editory, 2018, - p.21.

12. Gh. Ghibanescu, Surete si izvoade (Documente slavo-romane intre 1412 – 1722. - Vol.22. - Iasi.Viata romaneasca 1929. c.18-19. Електронний ресурс [адрес доступу:https://ru.scribd.com/document/130788248/Gh.-Ghibanescu-Surete-si-izvoade,vol.22 (1412-1772.)

13. Hotinul straveche stăpânire românească//Sergiu Bacalov, Boierimea țării Moldovei la mijlocul secolului al XVII-lea – începutul secolului al XVIII-lea. Chișinău. - 2012. - с.170. Електронний ресурс [адрес доступу:https://bacalovsergiu.files.wordpress.com/2015/descide-sergiu-bacalovboierimea-c5a3c483ril – moldo].

14. Молдавия в епоху феудализма. – Т.7. - Ч.1: Переписи населения Молдавии 1772, 1773, 1774 гг. под ред. П.В. Советова. – Кишинев: «Штиинца», 1975. – с.143.

15. Ведомость о Свято-Николаевской церкви 2-го округа Хотинского уезда села Костичани за 1830 г.

16. Кишиневские епархиальные новости. № 12. - 15 декабря 1867 г. - с.137.

17. Кишиневские епархиальные новости. № 22. – 15\30 ноября 1871г. - с.525.

18. Кишиневские епархиальные новости. № 5. – 1\15 марта 1872г. - с.109

19. Кишиневские епархиальные новости. №16. – 15\31 августа 1872 г. - с.363

20. Кишиневские епархиальные новости. №1. – 1\15 января 1873г. - с.3-4.

21. Кишиневские епархиальные ведомости. №14 – 15\31 июля 1873 г. - с.285

22. Кишиневские епархиальные ведомости. №20 - I5\31 октября 1880 г. - с.402.

23. Кишиневские епархиальные ведомости. № 3. - 1 февраля 1890 г - с.101.

24. Кишиневские епархиальные ведомости. .№ 10. - 15 мая. - 1890 г. с.433.

25. Кишиневские епархиальные ведомости. № 13. - 29 марта\5апреля 1915 г. № 13 -14 с.208.

26. Кишиневские епархиальные ведомости. № 11\12. – 15\22 марта 1915 г. - с.162.

27. Episcopia Hotinului. Foaie eparhială oficială. № 15-16. – 1929 р.

28. Episcopia Hotinului. Foaie eparhială oficială. № 17-18. – 1929 р.

29. Episcopia Hotinului. Foaie eparhială oficială. № 8. – 1931 р.

30. Sergiu Barbuţa. Istoria bisericii Costiceni. – Drobeta - Turnu Severin:Dandes Editory. – 2019. - p.27.

Comentarii

Activitățile noastre

Fototeca Valea Prutului (Fotografii Vechi)

Hărți vechi

Statistici

Free counters!

Parteneri media